НАПИСАТИ ПРО ВАШ ПРОЄКТ ПІДПИСАТИСЬ НА РОЗСИЛКУ


    www.wwf.ua
    Будуймо стале та гармонійне майбутнє з природою разом!

    ПРОСТОРОВЕ ПЛАНУВАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ УГІДЬ В БАСЕЙНАХ МАЛИХ РІЧОК

    Леся Зуб
    кандидат біологічних наук, ДУ "Інститут еволюційної екології НАН України"
    Обрані фільтри:
    ЗБЕРЕЖЕННЯ БІОРІЗНОМАНІТТЯ

    Упродовж усієї історії людина тяжіла до річки, перетворюючи прилеглі до водотоку землі, де ґрунтові, гідрологічні, мікрокліматичні та інші умови надзвичайно сприятливі для вирощування численних сільськогосподарських культур.

    Сьогодні сільське господарство є основним земле- та водокористувачем у басейнах річок, насамперед малих. Йому належить від 70 до 95% освоєних тут земель. Проте сучасне перетворення довкілля задля високих врожаїв набуло такого масштабу, при якому виник ризик дестабілізації існування усього складного комплексу екосистеми річкового басейну: господарське освоєння долин повністю порушило природний баланс територій. Отже, вихід очевидний – покращення якості води в річках та родючості ґрунту в долинах шляхом відновлення та збереження ландшафтних комплексів річкового басейну. І, оскільки від ведення сільськогосподарських робіт ми відмовитися не можемо, необхідно шукати таке оптимальне поєднання антропогенно змінених і природних територій, при якому вплив на екосистему річки буде мінімальним.

    Організація просторової структури річкових басейнів як напрямок їх відновлення та збереження.

    У разі екологічно збалансованої організації територій річкових долин найважливішими стають питання розміщення та поєднання різноманітних угідь (як природних, так і антропогенно змінених). Річка, на водозборі якої (або хоча б в її долині) дотримується оптимальне співвідношення природних та змінених територій, має всі умови для нормального існування та відродження.

    Оптимізація просторової структури річкового басейну не зводиться до простого співвідношення частин земель того чи іншого призначення. Аби відновити і зберегти річку недостатньо просто якусь частину басейну (навіть і досить значну) відвести під луки і ліси, решту – під ріллю. Це поєднання повинно узгоджуватися з основними елементами річкової долини як у вертикальному розрізі (від витоків до гирла), так і горизонтальному (від річища через заплаву і берегові тераси по всьому водозбору). Важливим фактором оптимального використання земель на водозборі та збереження якості води у річці є і раціональне водогосподарювання в басейні.

    Численними роботами вчених доведено, що найкращим співвідношенням ландшафтних комплексів є таке, коли частка природних незайманих ділянок та лісових насаджень у загальній площі території водозбору річки становить 15–30%; багаторічної трав’яної рослинності, включаючи заплавну, а також посіви багаторічних трав та протиерозійні сівозміни – 10–35%; а частка посівів однорічних сільськогосподарських культур – не більше 45–55%. Для різних фізико-географічних зон ці показники дещо коливаються (табл. 1)

    Для збереження можливості функціонування екосистеми водозбору, частка ріллі не повинна перевищувати для гірських річок – 1/6, для поліських – 1/4 , для решти – половини загальної площі. Оптимальною просторовою структурою на водозборах є така, при якій співвідношення земель природних (ліс, лука, чагарники), квазіприродних (близьких до природних, здатних сприяти підтриманню біорізноманіття територій – штучні пасовища та сіножаті, сади, виноградники тощо) та господарсько освоєних (рілля, землі під фермами та господарськими будівлями, дорогами тощо) у річкових басейнах різних фізико-географічних зон України має бути: Полісся 2 : 1 : 1; Лісостеп 1 : 1 : 2; Степ 1 : 1 : 2.

    Таблиця 1. Показники оптимального співвідношення природних та господарсько-змінених територій на водозборах малих річок України (% від загальної площі водозбору)
    Оптимізація вертикальної структури річкового басейну.

    У вертикальній структурі водозбору виділяють три основні функціонально відмінні ділянки: верхню, середню та нижню. Для більшості річок України є те, що верхні ділянки водозбору – це зона формування приток 2-3 і більшого порядків (це території, де формується основний річковий стік, її головною особливістю є густа гідрографічна мережа). Середні та нижні ділянки відіграють меншу роль у формуванні річкового стоку, проте зазнають більшого впливу самої річки. Саме тут під дією весняних паводків у заплаві формується складна система водно-болотних угідь.

    Оптимальною є така вертикальна просторова організації земель у басейні, коли частка природних земель складає у верхів’ї 30-50%, в середній течії – 20-30%, у пониззі не менше 10-15%. Витоки річок – є найуразливішим місцем водозбору. Саме тому частка природних чи близьких до них територій у басейні річки має бути найбільшою на верхніх ділянках, поступово зменшуючись від витоків до гирла (зверху вниз). Сільськогосподарське навантаження мають відчувати лише середні та нижні ділянки річки, де самоочисні механізми річкової екосистеми працюють більш ефективно.

    Беззаперечним є і той факт, що без вилучення із господарського вжитку земель, безпосередньо прилеглих до річища, неможливо говорити про «екологічно доцільну» просторову структуру. Ці ділянки є природоохоронними та водоохоронними територіями, господарська діяльність на яких регулюється і має чітко визначені обмеження.

    Водоохоронні території вздовж річок України (так звані прибережні захисні смуги та водоохоронні зони) визначаються відповідно до положень Водного та Земельного Кодексів України. Для поновлення природного стану водоохоронних територій, оптимізація просторової структури має передбачати вилучення земель прибережних захисних смуг із господарчого вжитку та відновлення на них природної рослинності. Проте окреслені Водним кодексом межі прибережних захисних смуг (для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менше 3 га – 25 м; для середніх річок, водойм на них, а також ставків площею понад 3 га – 50 м; для великих річок, водосховищ на них та озер – 100 м) є дуже спрощеними. У такому вигляді ці території не в змозі повною мірою виконувати водоохоронну функцію. Численні розробки фахівців вказують на те, що зводити водоохоронні смуги до однакових за шириною вздовж різних за геологічною структурою, гідрологічним та гідробіологічним режимом ділянок водотоку абсурдно. Структура водоохоронних зон річки залежить від цілої сукупності чинників, ширина цих територій, насамперед, має змінюватися залежно від геолого-гідрологічних та гідробіологічних умов (табл. 2).

    Таблиця 2. Мінімальна ширина прибережної захисної смуги (ПЗС) для різних елементів вертикальної структури річки
    Оптимізація горизонтальної структури річкового басейну.

    У горизонтальній структурі долини від річища до корінного берега розрізняють такі основні елементи: прируслова ділянка, заплава (прибережна, центральна та притерасна), берегові тераси. Найпридатнішою для ведення сільського господарства є заплава – відносно виположена територія із сприятливим гідрологічним режимом та багатими луговими ґрунтами. Інтенсивне агроосвоєння заплави веде до знищення унікального елементу річкової долини – заплавного водно-болотного комплексу (система заплавних озер, стариць, протоків, рукавів), що є резерватами біорізноманіття цих територій. Меліорація земель, оранка заплави до урізу води та надмірне випасання спричинило руйнування цих біотопів і зникнення цілої низки водних та коловодних видів тварин і рослин. Для збереження елементів річкових заплав інтенсивність ведення господарювання тут має чітко диференціюватися в залежності від типу ділянки (табл. 3).

    Таблиця 3. Оптимальне співвідношення природних та господарсько-змінених територій на різних ділянках горизонтальної структури річкового басейну

    Зарегулювання водотоку. Однією із рис сучасного сільськогосподарського водовикористання є створення штучних водойм на водотоках комплексного призначення. Це численні малі водосховища і ставки, що мають водозабірне, тваринницько-водопійне, скидно-накопичувальне, птахорозплідне, рибниче, гідроенергетичне чи інше використання. Надмірним (тобто тим, що негативно позначається на екосистемі річки) вважається таке зарегулювання, коли гідротехнічні споруди займають більше ніж 40% довжини водотоки. 

    Осушувальна меліорація. Меліоративні землі – це, здебільшого, повністю антропогенно змінені для потреб сільського господарства заплави річок. Будівництво меліоративних систем в Україні продоводилося, як правило, без урахування специфічних особливостей природного функціонування заплави, їхньої складної структури та значної динамічності. Це призвело до низки негативних явищ, зокрема не передбачуваних змін природних умов, трансформації русел, посилення процесів ерозії тощо. Численні середні річки Полісся та Лісостепу сьогодні спрямлені та каналізовані і використовуються як головні канали-водоприймачі міжрегіонального значення. Більшість малих річок перетворено на допоміжні меліоративні канали внутрішньогосподарського призначення. Загальними рисами меліорованих територій є повна уніфікація екосистем: на місці величезного різноманіття (як біотичного, так і ландшафтного) водно-болотних угідь заплави створено однотипні масиви агромонокультур або маловидові комплекси штучної луки. На цих територіях втрачені основні об’єкти заплавного комплексу (старики, заплавні озера, болота, луки, заплавні ліси тощо).

    Розрахунки показують, що для збереження екологічної рівноваги меліоративні перетворення можуть займати не більше 30% перезволожених земель.

    Рекомендації щодо оптимізації просторової структури сільськогосподарських земель на водозборах малих річок.

    Річка, на водозборі якої (або хоча б в її долині) дотримується оптимальне співвідношення природних та антропогенно-змінених територій, має всі умови для нормального існування та свого відродження. Отже,  роботи щодо оптимізації просторової структури антропогенно-змінених ландшафтів перш за все мають бути спрямовані на відновлення цього співвідношення. Окрім того, відновлення чи відведення земель під природні або близькі до них комплекси (квазіприродні) має бути не хаотичним, а складатися в певну «екологічну інфраструктуру» територій, що за своєю будовою має відповідати усьому розмаїттю елементів річкової долини. Планування такої перебудови повинно включати в себе два основні аспекти: 1)  організація земель різного призначення в межах кожного господарства; 2) просторова організація “екологічної інфраструктури” в межах усього басейну.

    1. Організація земель різного призначення в межах кожного господарства має:

    • передбачати відведення певного відсотку земель під екологічну інфраструктуру. Так, наприклад, в Швейцарії на законодавчому рівні 5% території агрогосподарств у регіоні інтенсивного сільськогосподарського виробництва має бути виділено для створення земель такого фонду;
    • базуватися на дрібноконтурному землеробстві. У разі відмови від великих полів збільшиться площа межевих ділянок, які, у разі достатньої ширини (не менше 15 м – ширина 3-рядної лісосмуги) та правильної експлуатації, можуть виконувати функції елементів екологічної інфраструктури. Площі окремих ланів не повинні перевищувати 40 га. Досвід аграрних європейських країн показує, що оптимальними є поля площею 20-25 га;
    • включати «екологічно спрямовані» типи господарювання: пізнє сінокосіння на луках як чинник збереження біорізноманіття; пар «під лукою» або під «дикою рослинністю» як можливість відновлення біорізноманіття; висівання культур-супутників в агрокомплексах (кукурудза, виноград) з метою охорони ґрунтів, зменшення забруднення ґрунтових вод нітратами тощо.

    В межах кожного окремого господарства «екологічна інфраструктура» – це, так би мовити, екомережа в мініатюрі: довгі вузькі ділянки (чагарникові огорожі, незабур’янені межі ланів, смуги торфовищ вздовж водогонів, лісонасадження вздовж доріг і полів, неорані ділянки тощо) чергуються із різноманітними «острівцями» – непорушені природні чи близькі до них ділянки (луки, пасовища, зарості чагарників слугують екокоридорами, а старі сади, дрібніші об’єкти – окремі дерева, невеличкі водойми тощо можна розглядати як ядра екомережі. Ці дві складові здатні водночас відігравати роль середовища існування, де організми можуть жити, живитися і розмножуватися, та функцію розселення, що допоможе організмам пересуватися у просторі та розселюватися. Вченими доведено, що така «решітка», аби бути ефективною, має охоплювати не менш як 5% сільськогосподарських земель.

    2. Просторова організація екологічної інфраструктури в межах всього водозбору повинна:

    • базуватися на принципі створення екологічної мережі водозбору, що включає як вертикальні, так і горизонтальні екологічні коридори та розвинену мережу ядер – природних ділянок досить значної площі, здатних виконувати функцію збереження та відворення біорізноманітті (не менше 10 га);
    • передбачати збереження не менше 25% природних чи близьких до них територій, або земель, зайнятих під багаторічними агрокультурами;
    • передбачити ускладнення (збагачення) просторової структури земель (у тому числі і меліорованих) за рахунок агро- та лісотехнічних заходів (створення багатокомпонентних травосумішей при залуженні, насадження лісосмуг вздовж каналів, вилучення окремих ділянок під відновлення природної рослинності тощо);
    • включати дотримання положень Водного кодексу України, а саме передбачити обов’язкове впорядкування водоохоронних зон та дотримання режиму прибережних захисних смуг усіх водних об’єктів, у тому числі штучно створених.
    Рекомендовані водоохоронні заходи.

    Будь-яке господарювання у долинах річок повинно супроводжуватися комплексом водоохоронних заходів. Існує кілька типів таких робіт, серед найпоширеніших можемо виділити:

    • фітомеліоративні заходи – направлене створення рослинного покриву – залуження, лісонасадження, поєднання різних типів насаджень;
    • технічні – захист земель та водотоків шляхом спорудження технічних конструкцій – стоковідведення, створення біофільтрів, мулонакопичувачів, ставків-відстійників тощо;
    • комбіновані – поєднання фітомеліоративних та простих технічних заходів (обвалування, стоковідведення тощо).

    Вибір того чи того заходу залежить від типу господарювання, об’єму впливу на водозбір, морфологічної структури річкової долини (табл. 6). Технічні водоохоронні заходи не зводяться лише до трудо- та фінансовоємких робіт. Існує ціла низка пристосувань, які не потребують значних затрат, але є не менш ефективними. Серед прикладів – електричні паркани або інші загорожі вздовж води (річки, струмки) з метою захисту від доступу худоби; обладнані водопої, що запобігають руйнуванню берега та замулення водойми тощо.

    Створення лісонасаджень на межі окремих полів, вздовж річок і каналів – найпростіший та найпопулярніший метод. Наприкінці минулого століття було розроблена ціла низка ґрунтовних методик та інструкцій створення лісонасаджень та лугів серед агроугідь. Підсумовуючи літературні дані зазначимо, що оптимальною є така конструкція захисної смуги: кілька рядів деревних порід (не менше трьох), що з боку річки оздоблюється одним-двома рядами вологолюбних кущів (калина, верба, бузина тощо), а з протилежного боку – 1-2 рядами живоплоту (колючі чагарники для захисту від худоби). Ширина і кількість рядів у лісосмузі залежить від призначення і розміщення (табл. 4).

    Таблиця 4. Мінімальна ширина водоохоронних насаджень

    Підсумовуючи вищесказане, зазначимо, що основою планування просторової структури господарських земель на території водозборів має бути ідея про підвищення їхньої екологічної і соціально-економічної значущості, проте екологічна складова має домінувати. Тобто наше господарювання має сприяти належному протіканню природних процесів на водозборі, росту біотичного різноманіття, збереженню інфраструктури водно-болотних угідь та здійсненню людської діяльності на принципах сталого розвитку територій. Методологічним підґрунтям такого поводження може стати розробка концепції реабілітації інфраструктури водно-болотного комплексу в межах сільськогосподарських територій в долинах річок та місцевих Планів дій.

    facebook icon twitter icon email icon telegram icon link icon whatsapp icon
    РЕКОМЕНДОВАНЕ / ПОДІБНІ ПРОЄКТИ
    Створення водоохоронних насаджень вздовж малих річок. 9 практичних порад
    Одним з найдоступніших і результативних способів охорони та відновлення річки є посадки дерев, чагарників чи сіяння трав на межі водоохоронних територій. 9 актальний порад.
    Демонтаж або реконструкція гідротехнічних споруд та інших перепон для течії річки
    Демонтаж нефункціонуючих гідротехнічних споруд для вільного плину річки.
    Відновлення і захист прибережних захисних смуг
    Відновивши природний стан прибережних захисних смуг, екосистема стає більш захищеною від негативного впливу людини.